Невдача лікування хворих на туберкульоз легень. Важливі причини та можливі шляхи їхнього усунення (огляд літератури)

Анотація

Мета роботи — визначити основні причини невдачі лікування туберкульозу легень та оцінити ефективність парентерального введення протитуберкульозних препаратів (ПТП) з урахуванням їхньої фармакокінетики, біодоступності та проникнення в патологічно змінені тканини.

Матеріали та методи. Проведено огляд публікацій із баз даних PubMed, УкрІНТЕІ та Наукової періодики України та світу. Досліджено концентрації рифампіцину (перорально) та рифаміцину SV внутрішньовенно (в/в) у сироватці крові 20 пацієнтів із туберкульозом, визначено бактеріостатичну активність крові, мінімальну інгібувальну концентрацію препаратів. Оцінено ефективність в/в ізоніазиду та етамбутолу в 54 пацієнтів із коінфекцією туберкульозу та вірусу імунодефіциту людини. У дослід­женні також взяли участь 73 пацієнти з уперше діагностованим туберкульозом і невдачею лікування після інтенсивної фази терапії та 20 донорів. Усі хворі мали чутливі форми туберкульозу.

Результати та обговорення. Уведення рифаміцину SV в/в забезпечувало в 2,5 разу вищу пікову концентрацію в крові та в 10 разів нижчу мінімальну інгібувальну концентрацію порівняно з пероральним рифампіцином. Вміст ПТП у патологічних вогнищах (каверни, лімфовузли, туберкуломи) значно варіював залежно від препарату й шляху введення. У групі пацієнтів, які отримували ПТП в/в, частота клінічного поліпшення, конверсії мокротиння та закриття порожнин деструкції була статистично значущо більшою, а частота розвитку резистентності — меншою (p < 0,05).

Висновки. Парентеральне введення ПТП дає змогу досягти терапевтичних концентрацій у крові й уражених тканинах, підвищує ефективність лікування та знижує ризик розвитку резистентності. Рекомендується індивідуалізований підхід з моніторингом концентрацій препаратів у пацієнтів із порушеним кишковим всмоктуванням або невдачею лікування після інтенсивної фази.