Хілоторакс

Анотація

Мета роботи — визначити та проаналізувати на власному досвіді ефективні методи лікування хілотораксу.

Матеріали та методи. За останніх 15 років на базі відділення хірургічного лікування туберкульозу і інвазивних методів діагностики ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології імені Ф.Г. Яновського НАМН України» було проліковано 21 хворого з діагнозом хілоторакс. Серед супутньої патології найчастіше діагностувались такі захворювання: ішемічна хвороба серця — 5 (23,8 %) випадків, гінекологічні захворювання — 7 (32,9 %), ожиріння — 4 (18,8 %).

Результати та обговорення. Був проведений аналіз, який дає змогу зробити висновок, що найчастіше (10 випадків — 47,6 %) хілоторакс був діагностований у жінок як вияв лімфангіолейоміоматозу (ЛАМ). Необхідно зазначити, що в 4 (36,3 %) пацієнток діагноз ЛАМ був встановлений лише шляхом біопсії легені. У 2 (18,1 %) жінок хілоторакс носив двобічний характер. У 6 (54,5 %) випадках в анамнезі або при госпіталізації до стаціонару мав місце спонтанний пневмоторакс (характерна діагностична ознака ЛАМ).
Друге місце серед причин хілотораксу посіло виконання внутрішньогрудної лімфодисекції під час операції з приводу раку легені. В усіх 3 (14,2 %) випадках хворим була виконана лівобічна пульмонектомія. Хілоторакс, як правило, розвивався приблизно на 5—7-й день, що співпадало з мобілізацією пацієнтів і відновленням повноцінного харчування. В 2 (9,5 %) пацієнтів причиною хілотораксу було пошкодження грудної протоки при нейрохірургічному втручанні через трансплевральний доступ. Такий хілоторакс характеризується агресивним перебігом, швидко призводить до виснаження пацієнта і потребує негайного оперативного втручання по перев’язці грудної протоки нижче рівня пошкодження. У 2 (9,5 %) пацієнтів хілоторакс був одним із виявів ідіопатичної осифікації легень. Необхідно зазначити, що діагноз осифікації легень хворим був встановлений лише після гістологічного дослідження біоптату, тоді як госпіталізувались такі хворі до клініки з діагнозом рецидивуючого плевриту. В обох випадках вдалось досягти припинення лімфореї шляхом застосування парієтальної плевректомії і консервативної терапії. Особливістю таких хворих є той факт, що навіть при ліквідації хілотораксу у них залишались помірні вияви дихальної недостатності.
Хілоторакс при лімфопроліферативних захворюваннях (2 (9,5 %) випадки) був результатом поширеності онкологічного процесу, а тому після його діагностики проводились лише плевральні пункції і симптоматичне лікування. Досягти повного припинення лімфореї не вдалося в жодному випадку.
У 1 (4,7 %) пацієнтки спостерігався ідіопатичний правобічний рецидивуючий хілоторакс на тлі помірно вираженої внутрішньогрудної лімфаденопатії. Відеоторакоскопічна біопсія внутрішньогрудних лімфатичних вузлів була доповнена парієтальною плевректомією. Це дало можливість досягти надійного припинення лімфореї, проте за даними патогістологічного дослідження в лімфатичних вузлах були представлені лише реактивні неспецифічні зміни.
Ще в 1 (4,7 %) випадку на 4-ту добу після правобічної парієтальної плевректомії справа з приводу хронічного туберкульозу плеври розвинулась лімфорея на боці операції. Нетривала консервативна терапія дала можливість досягти позитивного результату.
Таким чином, загальна ефективність лікування такого патологічного стану, як хілоторакс, склала 85,7 %.

Висновки. Хілоторакс є складною медичною проблемою, ефективне вирішення якої залежить від комплексу консервативних та хірургічних методів лікування. Найчастіше причиною хілотораксу є лімфангіолейоміоматоз (47.6 %). Загальна ефективність лікування хілотораксу в клініці складає 85,7 %.